НЕЙМОВІРНА ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ДОЛІ

Доля... Таке таємниче слово... Напевно, немає людини на всій землі, яка не замислювалася над йогосенсом. Інколи на долю однієї людини припадає стільки перешкод, стільки переживань та страхів, що дивуєшся, як із цим усім можна впоратися...

Не так давно нам до редакції зателефонував чоловік. Представився Михайлом і попросив написати про свою бабусю Клавдію ГнатівнуСердюк, 98-річну жінку, на очах якої будувалося селище Пришиб, яка 90 років прожила на одній вулиці - Цвіткова. Ми, звичайно, зацікавилися, але те, що почули у спілкуванні з бабусею, - не просто цікаво, це - неймовірно. Здається, такі історії життя можна лише у фільмах побачити або в якихось романах прочитати!

Думаємо, молодому поколінню, які не застали описаних подій, буде цікаво прочитати розповідь довгожительки. Можливо, оповідь не зовсім послідовна, але після прочитання, Ви погодитеся, що, як на свій поважний вік, Клавдія Гнатівна пам'ятає дуже багато.

Народилася Клавдія Гнатівна Сердюк (дівоче прізвище - Крамаренко) у 1918 році. В сім'ї було п'ятеро дітей: вона і брати Коля, Вася, Льоня та Вітя. Нелегка доля була у родини. Коля на війні загинув. Вася був у німецькому концтаборі. Вже їх навіть вели в крематорії палити, але дивом вдалося врятуватися: в той час зайшли в місто американські солдати, тож полонених загнали у церкву, звідки потім звільнили.

- Клавдіє Гнатівно, яким є Ваш перший спогад?

- Це був 1921 р. Голод тоді був. Пам'ятаю, що мама на базар пішла, а мене посадили на вікні. Я сиджу. Там перець висить, масничок, і в плетеній з лозин корзині лежали коржики чорні-чорні. Як мені їсти хотілося, я жувала ті коржики.

- Ви народилися в Пришибі?

- Ні, спочатку жила у Михайлівці, а на вул.Цвіткова поселилася у 1924 році. Весна була рання, батько верх з тієї хати, що у Михайлівці стояла, зняв, а на Цвіткова викопали землянку на зріст чоловіка, випалили її, і тією черепицею вкрили. Там ми і жили, у січні 1924 року з'явився у мене братик Коля. Я на печі спала, а Коля у люльці, батьки - на полику. На той час лиш 4 хати на вулиці зимували: ми, Приходьки, Мелешки і Колєснікови. Ні дерева не було, ні лісосмуг - нічого. Ми ж із Михайлівки переїхали, то поїзди були для нас в новинку. А тут лінію видно, як поїзд їхав, ми кричали: «Ой, мамо! Хатки на колесах поїхали! А димарів скільки!

За даними інформаційно-пізнавального порталу «Запорізька область у складі УРСР», на той час населення Пришиба становило близько 300 чоловік. А протягом 1924-1926 pp. до селищапереселилось багато сімей з Чернігівської і Полтавської губерній, Північного Кавказу, а також з сусідніх сіл Михайлівки, Тимошівки та Білозерки.

- Який вигляд тоді мало селище?

- Тоді в селі були лиш станція, пошта і млин. Пошту і млин побудував німець, його прізвище - Грюнер.(Підтвердження цих даних ми знайшли в архіві німецького форуму «Села України»). Ми ще, як листи писали, зазначали: «станція Пришиб, пошта Грюніровка».Пошту німець пізніше «подарував» державі, а як влада окріпла, Грюнер і млин кинув.

А селище невеличке було, але дуже красиве. По вул. Цвіткова було триарки: з країв і посередині, в них на свята прапори вставляли. А понад профілем арки дерева понасаджували. Двічі на місяць їздив вулицею трактор і рівненько косив узбіччя. В кого біля двору не прибрано було - штрафували.

З 1925 року у селищі працювала амбулаторія. Але там довго кварталів не було - степ один, і медпункт в тому степу окремо стояв. Потім вже забудувалося все інше. Третього кварталу - Шевченка - довго не було, а тоді до нас переселенців завезли: євангелістів і просто росіян (сімей 40 чи й більше), там вони і поселилися. Потім побудувалася церква. А як радянська влада закрилаїї, там школа була, я в неї три роки ходила.

- Як проходили Ваші шкільні роки?

- Вчились по-руськи, української тоді не вчили. Завідуючий у нас був Федір Іванович Шовкопляс, як зараз пам'ятаю. Потім побудували школу за нинішнім дитсадком. Туди я ходила в 4 клас, до якого згодом приєднали вечірню школу. Тоді ж лікбези були. Ми по 6 чоловік за партою сиділи. З нами були дівчата по 17, по 19 років. Ми про одне говоримо, а вони про женихів розказують. І все прогулювали та в мене переписували.

За даними інформаційно-пізнавального порталу Запорізької області, в середині 30-х років у селищі було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення.

Вчителька була у нас - Олена Лук'янівна Городецька. Вона ще жила при школі з дочкою Нетою. Залишала вчителька дівчат, які списували, після уроків, і мене разом з ними: за те, що дала списати. З іншими займалася, а я в той час із донечкою її гралася.Тоді Пришиб тільки починав будуватися. Біля школи була невеличка хатка, жила там жіночка сварлива, насінням торгувала. І все лаялася: «А, сто голов тебе в душу!», то її і кликали всі Стоголовша. Прізвище не знаю, а прізвисько закріпилося (сміється Клавдія Гнатівна).А там, де клуб зараз, - магазин був, побудувався разом зі школою. Називався «Кооператив Змичка», там торгував Семен Крамаренко. Кооператив відпускав у кредит місцевим жителям промислові товари, видавав на прокат сільськогосподарський реманент, одночасно скуповуючи у населення залишки сільсько­господарської продукції.

Як пішла до 5 класу, по кожному предмету вже був окремий вчитель. Мови та літератури навчав Іван Іванович Забарний. Писали ми одного разу переказ, він прочитав твір, а я швиденько й настрочила, що чула. Написала, а він свариться: «Де взяла книжку переписати?». Не повірив, що сама написала. Дав мені другий твір, я знову написала. Він прочитав і каже: «От ти, ходяча енциклопедія!».

Діти почули, а що то за слово, не знають, тоді до мене причепилося прізвисько «ходяча імпендія». Один хлопчина так роздратував мене, що я його вдарила, а татові довелося іти до школи розбиратися. Потім побудували залізничний магазин на тому місці, де зараз «Берізка».

- А як склалося життя після школи?

- У 1934 році почалася колективізація. Батько не пішов у колгосп, а я наймалася. Спочатку брали на млину працювати. Рік голодний був. Штучний голод був тоді. З нами ще бабуся й дідусь жили. Бабуся пішла в гості до сина, а вони собі купували бавовняну макуху, старенька там наїлася. Три дні тоді пожила і вмерла, бо шлунок не витримав. А дідусю було більше 80 років. Мати не працювала. Мене лаборантка Клава Перевєрзєва пожаліла та порадила, щоб забрали за дітьми дивитися. Директору млина Давиду Наумовичу Морозову треба була нянька, у них 10-місячний хлопчик Толя був. За ним нікому дивитися було, бо попередня нянька заміж пішла. Мені в них дуже добре було. Дружина директора Ліда Марківна, надзвичайної краси жінка, мені навіть одяг купувала. Я від них до школи ходила і з школи одразу до нихі поверталася», - розповідає бабуся.

Коли родину Морозових перевели до Нікополя, Ліда Марківна все просила матір, щоб мене удочерити. Їхній Толик так прив'язався до мене, що, коли родина виїжджала, просили в вагоні з Толиком посидіти, доки не засне, бо не можна було залишить.

Довго працювала я у цієї родини. Коли сім'я Морозових поїхала, вже була доросла. Пішла працювати до колгоспу, дивилася за коровами, навіть премію за це отримала! Як пропрацювала кілька місяців, одна жінка (Капелюшиха) захворіла туберкульозом. А наші колгоспи вже стали мільйонерами і взяли телят племінних. Капелюшисі довіряли те теля, вона його виходила, дбала за ним так, що молода корівка давала до 30 літрів молока, тоді як інші - по 15. Як Капелюшиха захворіла, корову ту довірили мені, я дбала про неї, давала їсти більше, ніж іншим. А потім повезли тих корів на виставку у Київ, поміряли надої: моя дала 33 літри. Вручилина виставці премію і медаль, але я чесно призналася, що насправді доглядала корову Капелюшиха, тож медаль передали їй. А коли їхали з конкурсу, сильний протяг у вагоні був. Я так захворіла, що довелося піти з колгоспу. Потім працювала на полі у ланці: і арахіс вирощували, і бавовну.

Осередком культурного життя у селищі став клуб, збудований у 1940 році, повідомляє інформаційно-пізнавальний портал «Запорізька область у складі УРСР». Він мав зал для глядачів на 350 місць, бібліотеку, приміщення для музичної школи та гуртків художньої самодіяльності. Щотижня демонструвалися кінофільми. Виступав духовий оркестр. На стадіоні відбувалися змагання з різних видів спорту. Працювало кілька спортивних секцій.

- Ви все життя провели в Пришибі?

- Ні, кілька років у період війни жила в Севастополі. У 1939-му роція вийшла заміж. Нареченому Василю Антоновичу Сердюку залишалося служити до осені, а він у березні приїхав й сказав: «Давай оженимося, щоб квартиру дали». Отак я й вийшла заміж. У травні він мені зробив пропуск, щоб я могла до нього поїхати в закриту зону в Севастополь. Тоді чоловікові ще два роки служити додали, приходив на вихідних тільки, якщо не в морі, а як в морі - то подовгу не було. Жила я на квартирах.

Пішла у воєнком на облік, спитала поради, куди влаштуватися на роботу, вони мене відправили у ощадкасу. Спочатку навчалася, а тоді вже самостійно працювала. Як вже більше року пропрацювала, перейшла у воїнську частину офіціанткою. Там харчувалася, і на роботу близько було, і зарплатня більша, ніж в ощадкасі. Жила у підвальному приміщенні, але щурів там дуже багато було. Одного разу їхала в трамваї, і провідниця запропонувала помінятися квартирами, я й погодилася. 5 хвилин ходьби до роботи стало, і до моря близько.

До воїнської частини час від часу приїжджав командувач Чорноморського флоту, і йому завжди готували улюблену страву - м'ясні строгані. Це я зараз пам'ятаю назву, а тоді постійно забувала (сміється Клавдія Гнатівна). Коли вчергове приїхав командувач, вийшла я і назвала його страву - «м'ясо, порізане шматочками і підсмажене». Йому так це сподобалося, що одного разу, коли мене понизили в посаді, він заступився, бо сказав: «Інші мені приносили якісь строгані. Вона одна - м'ясо, підсмажене шматочками».

Коли почалася Друга Світова війна, я була в декреті. Севастополь наші бійці вже збиралися здавати, по 350 літаків за раз налітали на місто, вогні горіли. Мені не сьогодні-завтра народжувати, авсі їдуть з міста. Для мене в частину привезли з тонну вугілля, мішок цукру, мішок рису, цілого барана. А я плачу - страшно. Всіх завантажили в корабель, а мене залишили. Тоді про це начальник частини дізнався і наказав мене негайно забрати: «Вона ж присягу приймала. Німці її катуватимуть».

Прислали по мене вантажну машину. Я вийшла в халаті, шубці і в шапці. Побоялася, що водій втече, навіть речі не пішла збирати. Приїхали, а на кораблі вже всі драбини підняті, спустили вірьовочну. Помістили мене в трюм, дебула подруга- Надя Непочатова. В шторм у мене почалися пологи. Моряки відгородили простирадлом, та вчасно зайшов черговий: дізнався, що я народжую, повів до капітана, який виділив свою каюту. І подруга Надія в каюту піднялася, але дитина ніяк не могла народитися. Пологи дуже важкі були. Надя вийшла, сіла під дверима і плакала. В цей час якраз проходив капітан, побачив її, дізнався в чому справа, зайшов у каюту і сам прийняв пологи. Як виявилося, він тричі був у такій ситуації зі своєю дружиною. Капітан подбав про мене, приніс шматок цукру і кружку окропу, щоб дитину було чим годувати. Раптом німецький літак почав бомбардування, поцілив у корабель, в результаті чого вийшли із ладу управління і рація. Судно почало протікати, люди тікали на плоти, багато хто розбився об борт. Знову врятувала мене Надія. «Стане могилою цей корабель для Клави та її синочка», - плакала подруга. Почули це моряки, і двоє добровольців піднялися знову на корабель, замотали мене з синочком в простирадло, перев'язали мотузками і опустили на пліт. Вмочилася я ногами у воду, а це вже листопад був. Посередині на плоту сиділи я і Надія, а навколо нас моряки, щоб нам тепліше було. Раптом побачили перископ - наш підводний човен винирнув. Меневзяли на човен, зігрілигарячим чаєм, дали по одежині, бо ж ми з малюком лиш в простирадло замотані були, передали в госпіталь в місті Поті (Грузія). З госпіталю перевели мене в квартиру у військовомумістечку у порту.

- А чоловік брав участь у воєнних діях?

- Чоловік служив на лінкорі «Паризька комуна», таких було всього три в СРСР. Великі гармати його стріляли далі і точніше за всіх у світі. Раціональна компоновка веж головного калібру дозволяла артилеристам лінкора виробляти по два залпи в хвилину. І так доля розпорядилася, що цей лінкор пригнали на ремонт саме в місто Поті. Нарешті побачилася я з чоловіком, синочка показала. Лінкор довго перебував на ремонті, тож і я залишилася там працювати в порту приймальницею, щоб ближче до чоловіка бути. Коли німців погнали, в серпні 1944-го року написала я листа додому. Мама відповіла, що тата після війни забрали на відновлення Донбасу, а вона залишилася хвора з двома дітьми, попросила приїхати допомогти.

- Тоді Ви й повернулися вже в Пришиб?

- Так, але ця подорож була теж важкою. Взяла з собою сумку з харчами, документи, трохи речей. Сину вже третій рік був. Доїхали ми до Ростова, а тоді подали товарний потяг. Людей повно! Я поставила валізу, і зненацька бандит вдарив мене рукою в груди. Як я отямилася, не знайду ні дитини, ні речей, ні документів, ні грошей. Бачу: потяг вже рушає. Я за ним, кричу: «віддайте мені дитину!». Коли смикає мене позаду міліціонер: «Громадянко, то не Ваша дитина на вокзалі?». Заходжу, а його тримає чоловік. Пішла я на станцію на базарчик, продала кофтину, що на мені була, купила дитині коржиків, а сама нічого ж не їла. Міліція сказала чекати: може, підкинуть документи. Ночувати ми залишилися на вокзалі. Вранці сказали, що дійсно підкинули документи в туалет. Дістали паспорт, шлюбне і дитячу медкнижку, а інше врятувати не вдалося. Посадили мене в потяг до Федорівки безкоштовно. Встали ми: вже пізно, дитина голодна. Я сама нічого два дні не їла.

Коли йшов товарний потяг, зжалився кондуктор, взяв нас, дав плащ, але розповів, що потяг не стає на станції, лиш уповільнює хід, довелося на ходу зіскакувати. Прийшли вже вночі на подвір'я. Мати відгодовувала потихеньку нас, зголоднілих. А чоловіка після війни ще відправили німецький флот ділити. Війна закінчилася в 1945-ім, а він тільки в 1946-ім прийшов додому.

- Як склалися післявоєнні роки?

- Та теж були нелегкими. У 47-му році побудували тут, на вул.Цвіткова, свою хату. Чоловік їздив десь у Крим наймався. Я вже з двома дітьми сама була. Ходила зимою в лісосмугу дрова пиляти вночі. Одного разу, коли вже збиралася нести дрова додому, натрапив на мене вовк. Я на дерево залізла: гілки гнуться, вітер хитає. Відчуваю, як вовк мені у п'яти дихає. Тоді війна нагнала до нас вовків, в той час платили гроші за вовчі шкури, вистрілювали їх. Він обійшов мене, понюхав, сів і виє поруч. Лиш коли другий поїзд проїхав, пішов від мене. Я зістрибнула з дерева, не взяла ні калоші, ні дрова, одморозила п'яти. Старший Валерчик розтирав мені їх. Брат зранку пішов по моєму сліду. Приніс дрова та взуття, сказав, що дійсно бачив вовчі сліди.

Багато випало на долю цієї жінки. У неї народилося троє дітей: два сини Володимир та Валерій і донька Галина. Сини пішли з життя. Вови уже 17-ий рік нема, а Валери 3 роки як не стало. Є у неї ще 8 онуків та 7 правнуків.

Бабуся, посміхаючись, хвалиться правнуками: «13-річний Богданчик співає гарно, виступає у Запорізькому обласному театрі імені В.Г.Магара, в Одесі виступав, направляли в Іспанію представляти Україну, а Марійка спортом займається. Як прийде - шпагат робить»

Надзвичайно тепло відгукується про Клавдію Гнатівну донька Галина Василівна Коробка:

- Дуже люблю свою матусю. Вона нас все життя, як квочка курчаток, збирала докупи. Приказувала, щоб жили дружно, щоб не ображали одне одного.

Цього року Клавдія Гнатівна зустріла 99-ий Новий рік! Бажаємо їй родинного тепла та затишку, міцного-міцного здоров'я, щоб ще праправнуків дочекатися. Нехай доля береже Вас від усіх негараздів і приносить на сторінки Вашої енциклопедії пам'яті лише приємні моменти!

Клавдія Гнатівна пам'ятає багато людей, яких уже немає серед нас, але є їх нащадки, є добрі діла, які вони залишили по собі. Можливо, комусь відомо про них, розкажіть нам, і ми разом із Вами будемо писати історію...