ПРО ЛЮБОВ, НЕПІДВЛАДНУ РОКАМ
50 років - це багато? Для дитини це число здається вічністю, для дорослого - це тисячі спогадів, злетів і падінь, а для подружжя 50 років - це ціле життя.
Головним цементуючим елементом, який скріплює відносини двох, звичайно ж є любов. Деякі стверджують, що саме її збереження робить сімейні відносини міцними. Щоб любов не пішла, потрібно не так вже й багато. Потрібно навчитися розуміти, що поруч з тобою жива людина зі своїм внутрішнім світом, звичками, поглядами, і відчувати впевненість у тому, хто крокує пліч-о-пліч з вами життєвими дорогами.
Такої думки дотримується і родина Окопних, які вже більше 50-ти років живуть у мирі й злагоді. Микола Іванович та Ганна Василівна одружилися 7 листопада 1963 року, прозустрічавшись усього півроку.
ЗНАЙОМСТВО
- Як ви познайомилися?
- Ми разом працювали на калібрувальному заводі обробки насіння кукурудзи. Він трудився підсобником у каменярів, а в мене була бригада дівчат різноробочих, - розповідає Ганна Василівна. - Коли люди сходяться по роботі, то такий шлюб довго тримається, бо люди бачать одне одного в різних ситуаціях.
- Через які труднощі пройшли ваші стосунки?
- Коля три роки служив в армії: і в Ярославлі був, і в Улан-Уде. Писав листи мені звідти. Я вважаю, що це доля - бути нам разом. Я старша від нього на три роки, та це в нас родове, - сміється Ганна Василівна. - У нас в сім'ї всі жінки старші за чоловіків.
- Чим підкорили одне одного?
- У нас були спільні захоплення: ми дуже любили читати і кіно любили. Як підемо в клуб в бібліотеку, так перериємо там все. Ми все життя так і читали, - розповідає подружжя.
- А як зустрічатися почали?
- Завдяки кіно, - сміється Ганна Василівна. - Побігла я на фільм «Москва. Черемушки», а Коля з товаришем стояв на вокзалі, і попросив мене й йому придбати білет, я гроші взяла і пішла. Купила нам на місця поодаль одне від одного. Аж ось починається фільм, і Коля сідає біля мене. Після кіно вже пішов мене проводжати, так ото й закрутилося все: 6 травня ми почали зустрічатися. Я в молодості ще дуже любила танці, але він танцювати не вміє, так ото лишилися нам тільки кіно й бібліотека. Ми, коли зустрічалися, завжди ходили за руки.
- А як вирішили одружитися? Миколо Івановичу, Ви робили пропозицію?
- Аякже! На коліно не ставав, як зараз роблять, але, звичайно, попросив піти заміж за мене, - говорить чоловік.
- Гуляли ми якось, розмовляли про щось, а він зненацька каже: «Давай поженимся». Я йому відповіла, що рано ще такі речі говорити, ще не знаємо одне одного. Оце така пропозиція. А трохи згодом й одружилися, - з посмішкою ділиться своїми спогадами Ганна Василівна.
- Де ви весілля гуляли?
- Розписалися тут, у Пришибі, в селищній раді, - розповідає подружжя. - Взялися за руки і пішли одружуватися. Весілля зіграли по-родинному, вдома.
ДОСВІД ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ
- Яким було ваше подружнє життя?
- Ми змолоду скрізь разом були, все робили навпіл: і хату будували, і цеглу робили, і прали разом, і готували. Скільки прожили - одне від одного ніколи не їздили - завжди були удвох.
- Які страви у приготуванні дружини Вам, Миколо Івановичу, подобаються найбільше?
- Мабуть, борщ, - намагається спрогнозувати відповідь чоловіка Ганна Василівна.
- Та ні, пельмені, - сміється Микола Іванович.
- А які чоловічі вчинки Миколи Івановича Вам найбільше запам'яталися?
- Ви знаєте, все життя - одна пам'ять. Я все життя живу і знаю, що він мене ніколи не образить, ніколи не зрадить, завжди стане на мій захист. Оце - справжній чоловік, - не роздумуючи відповідає любляча дружина.
- А як конфлікти вирішували?
- Та ми ніколи й не сварилися. Я виросла на такому прикладі - в мене тато з мамою гарно жили. Як десь хтось на когось образиться - перемовчимо трохи і більше про те й не згадуємо, - говорить Ганна Василівна.
- Не встигаємо ми сваритися, та й для чого? Що ми не поділили? Все життя так прожили, - дивується Микола Іванович моєму запитанню.
- У нас і правда часу на це не було, - ділиться досвідом сімейного життя Ганна Василівна. - Ми працювали у різні зміни. Він вдома - мене нема, я вдома - його нема. Так ми разом по черзі виховували трьох дітей, робили всі хатні справи. Бачилися рідко, так хіба цей час треба було витрачати на сварки? Мені подобається в нашій родині те, що ми не пригадуємо одне одному минулих помилок - пережили й забули.
ЛЮБОВ ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ
- Як Ви думаєте, любов може жити 50 років?
- А чого ж не може? - знову дивується Микола Іванович.
- Знаєте, це до народження дітей вирують пристрасті, а потім вже головне - турбота одне про одного, довіра і впевненість у своїй половинці. Тепер вже інша любов, - додає Ганна Василівна. - Ось, наприклад, я люблю і сина, і чоловіка однаково. Вони мені обоє рідні, про обох дбаю, хвилююся. Так само мені болить хвороба що синова, що чоловікова. Так і йому. Я ось недавно послизнулася і впала, викликали швидку, мене поклали в лікарню. Заходить чоловік, а я бачу - у нього сльози в очах стоять. Оце любов.
- Як часто говорить чоловік компліменти?
- Голубкою він мене не називає, ні, - посміхається Ганна Василівна.
- Так і кажу на неї - Ганна, - і собі сміється Микола Іванович
- Бабусею зве, - додає дружина. - Тут же справа не в компліментах. Я ось недавно важко хворіла, тепер погано стала бачити, так дідусь за мене все робить. Він змолоду дуже турботливо піклується про мене. Я справді за ним як за кам'яною стіною.
Микола Іванович та Ганна Василівна народили і виховали троє дітей - двох синів і доньку. Діти подарували батькам шестеро онуків і шестеро правнуків.
Темпи сучасності диктують свої умови: у шлюб вступають швидко і так само швидко його розривають. Але є ще пари, на яких хочеться рівнятися, які зберегли тепло, затишок, турботу одне про одного впродовж усього життя.